На VOGUE UA конференції Forces of Fashion 2025 шеф-редакторка vogue.ua Віолетта Федорова провела паблік ток із засновниами бренду Ruslan Baginskiy. Це була особлива подія: за останні десять років Руслан Багінський та Петро Ясинський не давали публічних інтерв’ю. Напередодні бренд відзначив своє 10-річчя, відсвяткував тріумф в Galleries Lafayette. Тож ту розмову, затамувавши подих, слухали 250 гостей конференції. Їм не заважало, що Віолетта має особливості мовлення – заїкання і легку картавість. В її дитинстві це ставало приводом для насмішок, в юності не завжди дозволяло проявити себе. Але Федорова знайшла свій спосіб жити з заїканням. Про свій досвід вона розповіла Альоні Пономаренко.
Заїкання в дитинстві: булінг, логопеди та підтримка родини
Я почала заїкатися приблизно у чотири роки. До цього говорила нормально, але в дитячому садочку мене налякав хлопчик — і так все почалось. У моїй родині по батьковій лінії були люди, які заїкалися, тому, можливо, я теж мала до цього схильність.
Реклама.
Дитинство перетворилося на нескінченний пошук способу “виправити” мою мову. Батьки водили мене на спів, до логопедів, екстрасенсів, чарівників – словом, до всіх, хто обіцяв, що я зможу нормально говорити. Якось я навіть потрапила на сеанс до гіпнотизера. Він натякав мамі, що на мене навели порчу (вірогідно, за якісь її уявні проступки), а, коли я не піддалась гіпнозу, – припустив, що в мене вселився біс. Після того випадку ходити по “спеціалістам” ми перестали.
Діти жорстко булили мене – казали, що я розумово відстала. Спочатку я плакала, потім злилася, а потім мені стало байдуже. У цьому дуже допомогла родина. Батьки й старший брат постійно повторювали: зі мною все нормально, проблема не в мені, а в тих, хто вирішив посміятися.
Особливо важливо було те, що вони ніколи не намагалися мене захистити від життя через моє заїкання. Якщо у школі потрібно було вийти на сцену й прочитати вірш, ніхто не казав: “Не йди, раптом почнеш заїкатися і діти сміятимуться”. Якщо я хотіла — я йшла.
До речі, хлопців моє заїкання ніколи не бентежило. Якщо я починала з кимось зустрічатися, то одразу про це попереджала. І це цікаво: ти оголошуєш про свою особливість, а у відповідь людина часто починає розповідати щось про себе. Усі сприймали це абсолютно нормально – попри славнозвісну підліткову жорстокість.
“Неважливо, як ти говориш, — важливо, що”: як заїкання вплинуло на публічні виступи
Мені було 21, коли я проходила співбесіду на програму стажування у Верховну Раду від американського посольства і USAID. Йшов 2009-й, я навчалася в університеті, де, до речі, ніколи не виступала публічно. Адже сокурсники могли мені зауважити: “Можливо, давай в тебе буде роль без слів? – Ти можеш почати запинатися”.
Тож протягом тижня перед співбесідою я пила валеріану. Великому журі, в якому були люди з посольств, великих громадських організацій я одразу сказала, що можу почати заїкатися – не через нервування, а через особливості мовлення. Вони відповіли “окей” — і ми продовжили розмову.
Були два раунди співбесіди, світоглядні питання, розмови про те, яким я бачу майбутнє країни та які закони приймала б, якби була законодавицею. І зрештою я пройшла відбір — мене взяли і на програму стажування, і на стипендію на цілий рік.
Пізніше мені сказали, що однією з причин, чому на мене звернули увагу, було саме це: для них було не важливо, що людина може мати певну особливість мовлення, зовнішності чи будь-яку іншу відмінність: головне — що в неї в голові.
Для мене це стало справжнім відкриттям. Я виросла в середовищі, де багато що було зав’язано на зовнішності, статусі, тому, який ти вигляд маєш. А тут люди дивилися не на те, як я вимовляю слова, а на те, що саме я говорю.
Як почати говорити на велику аудиторію
Приблизно в 2020 році мене запросили читати лекції в один з київських креативних закладів. Після першої лекції мені здавалося, що це провал, але потроху я набувала впевненості і говорила все вільніше. Зараз розумію, як добре, що я почала качати цей м'яз на маленькі аудиторії, до 20 студентів. Інакше не змогла би зустріти свої нові виклики.
У 2022 році я почала читати благодійні лекції, на яких ми збирали гроші на військові автомобілі. Тоді я свідомо перейшла на українську в повсякденні — і саме українською почала свої перші публічні виступи. Пам’ятаю, як перед однією з лекцій напам’ять заучувала словосполучення “крислатий капелюх”. Я мала говорити про моду едвардіанської епохи, про широкі капелюхи, які носили жінки на початку ХХ століття, і про те, як Перша світова війна змінила цей образ — зробила його простішим, лаконічнішим, суголосним новому часу.
На лекції в Києві ми збирали гроші для Дениса Христова на евакуацію з Донеччини, – для мене було принципово допомогти, адже я теж з Донецька. Благодійні лекції я читаю досі. Останню прочитала в Ужгороді: ми збирали донати для дівчат, які плітуть маскувальні сітки, – це відомий проєкт стилістки Наталії Осадчої.
Мені подобається говорити перед людьми. Подобається ця енергія, яка виникає між лектором і аудиторією. Ти готуєшся, виходиш на сцену, щось розповідаєш — і бачиш, як люди відкривають для себе новий світ. Після лекцій я часто виходжу дуже натхненою. Плюс, як не крути, це м'яз, який потрібно качати. І коли довго не виступаєш, втрачаєш навичку. Тож, якщо в листопаді мені знову треба буде вийти на сцену на конференції Vogue UA, то бажано тренуватися принаймні щомісяця.
Заїкання і публічні виступи: що допомагає говорити впевненіше
Зараз я спокійно ставлюся до своїх особливостей мовлення. Але все залежить від ситуації: коли розумієш, що попереду відповідальний виступ, заїкатися зовсім не хочеться. Втім, я не дуже контролюю цей процес. І вже зрозуміла: що більше я переймаюсь, то гірша ситуація. І навпаки. Перед виступом мені допомагає проста дихальна вправа: я намагаюся спокійно подихати за схемою 4×4, а потім виходжу на сцену. А розповсюджена порада – зробити ковток алкоголя перед виступом – не працює. Мені здається, що алкоголь працює навпаки і заважає говорити. Тож перед лекціями або виступами я намагаюся не пити й ковтка.
Парадокс у тому, що іноді я можу виступати ідеально: без запинок, без заїкання, ніби його взагалі не існує. А іноді, навпаки, сиджу на кухні з друзями й заїкаюся значно сильніше, ніж під час виступу перед двома сотнями людей. Досі не знаю точно, чому це відбувається. Для мене заїкання не обов’язково означає, що я нервую. Я можу бути абсолютно спокійною — просто в якийсь момент моя мова працює саме так.
Я досі можу помітити конкретні звуки й поєднання букв, на яких мені важче говорити. Наприклад, власне ім’я — “Віолетта”. На звуках “В” та “І” я заїкаюся значно більше. Тому в англомовному середовищі мені іноді навіть легше представитися як “Вайолет”: вимовити це слово простіше.
Цього року я внесла в свій список справ на рік нарешті розібратися з цим професійно. Знайти сучасного спеціаліста й зрозуміти, що саме відбувається з моїм мовленням. Актор, засновник школи театрального мистецтва Віталій Ажнов сказав, що мені варто звернути увагу на дихання та голосові зв’язки: іноді я говорю на високих звуках і в певний момент мені просто не вистачає повітря. Також думаю про курси ораторської майстерності — не тому, що хочу навчитися не заїкатися, а тому, що хочу стати кращою спікеркою.
Як жити із заїканням і не боятися говорити
Навряд чи заїкання колись обмежувало мене у досягненні цілей чи комунікації зв світом. Єдине, не дуже люблю записувати голосові сторис. Можливо, частково це пов’язано саме із заїканням. Але після того, як я почала регулярно виступати, це питання значною мірою відпало.
Якщо заїкання сильно заважає життю — я за те, щоб шукати допомогу і розбиратися, що саме може впливати на мовлення. У різних людей причини й прояви можуть бути різними, тому не думаю, що існує одна універсальна порада.
Але якщо головна проблема — страх, що інші будуть тебе оцінювати, моя порада – не закриватися. Не мовчати через страх, що хтось почує твоє заїкання. Не відмовлятися від сцени, інтерв’ю, побачення чи роботи тільки тому, що ти можеш десь запнутися.
Іноді ми настільки зациклюємось на власній особливості, що нам здається, ніби всі навколо тільки й дивляться на неї. Але в інших людей є власні життя, проблеми, страхи, думки. Їм немає діла до когось іншого. А крім того, важливо не те, як ти говориш. А те, що тобі є що сказати.
Залишити відповідь